На сьогодні статистика розлучень на території України вражає. Одна з трьох молодих пар розходиться. Це відбувається внаслідок того, що люди не можуть зрозуміти, де є грань між симпатією і справжнім коханням. Мо­лодь розбещена матеріальними цінно­стями. Вінчальні обітниці сьогодні стали просто гарною традицією. А з часом власна пиха не дає шансів на щасливе подружнє життя у майбут­ньому. Ми не вміємо пробачати чи по­ступитись і першими попросити ви­бачення. Світ, у якому ми живемо, наповнений спокусою. Телебачення та інші розваги вчать нас жити так, як хочеться нам, незважаючи ні на що. Боязнь гріха відступила на інший план. Ми захоплюємося людьми, які святкують тридцять чи сорок років спільного життя, а коли святкують Золоте весілля - це радість для усіх близьких і рідних та гордість для юві­лярів. Це видається казкою, чимось неймовірним і недосяжним.

Проте нашим краянам - подруж­жю Андрію Степановичу та Марії Ми­хайлівні Оленичам з Пустомит вда­лось казку перетворити в реальність. Незважаючи на всі життєві труднощі, до нинішнього дня вони разом. Свій початок неймовірна історія кохання бере ще у далекому 1916 році - саме тоді, 13 грудня, у сім'ї Степана Оленича народився малий Андрійко. Його майбутню дружину Марію Гос­подь послав через декілька років - 28 грудня 1920 році. Дружили діти з малечку, бо проживали в одному селі Перегримка Краківського воєводства (тепер територія Польщі). Йшов час. Просто дружба пере­росла у велике кохання, про яке пізніше говоритиме вся околиця, Молоді вирішили побратись. Відгу­ляли весілля у 1940 році. У час Другої світової війни.

- Важко було тоді, - згадує Андрій Степанович. - На фронті не був, але стояв за його лінією. Подавали набої для літаків та для гармат: Коли війна закінчилася, багато лю­дей потрапило під тодішній ре­жим - виселяли світ заочі з власних домівок. У 1945 році мене з дружиною Марією відправили в Донецьк. До цьо­го часу у нас вже було двоє дітей. Ми раділи, що нас уже четверо, але нищівний режим перетворив радість на горе. Під час переселення один з наших малюків загинув, не перенісши такого навантаження. Ми на­магались з дружиною один од­ного підтримувати і ця підтрим­ка була у той час найважливішою.

У Донецьку ми прожили рівно два роки. Пізніше, коли з'явилась така можливість, у пошуках нового життя переїхали в Пустомити. Все треба було розпочинати з «нуля», але відповідальність один перед одним відігра­ла свій вирішальний фактор. Все по­маленьку почало ставати на свої місця.

 Ще з дитинства Андрій Степано­вич добре знав ветеринарну справу, бо його батько, а перед тим дід, були знаними ветеринарами і малий вчив­ся біля них. Робота у Пустомитах знайшлась одразу, тоді добрих ветеринарів було мало. На цій посаді пра­цював 45 літ, аж до 1992 року. Його дружина Марія Михайлівна, як тодішні жінки, все життя працювала в колгоспі. Зараз діда Оленича знають дале­ко за межами Пустомит.

- У свої 95 років не може нікому відмовити, як я б не просила про про­тилежне, - розповідає невістка Любов Франківна. - До сьогодні прихо­дять за порадою чи навіть за допо­могою у вирішенні ветеринарної про­блеми. Наш дідо намагається і нам підказати, як правильно посадити дерево чи як за ним доглядати. Навіть до роботи підганяє (сміється - авт.)

Сьогодні подружжя Андрія Степа­новича та Марії Михайлівни може по­хвалитись своєю великою родиною: двоє дітей, четверо онуків, сім прав­нуків та праправнук Орчик, якому вже три роки. За здоров'я усіх Андрій Степанович ще дозволяє собі випи­ти чарку горілки. Спеціально для читачів газети найстарший мешканець Пустомит розкриває секрет довголіття.

- Найважливішим у житті є пра­ця, - запевняє дідусь, - і праця не тільки розумова, але й фізична. Ще головне бути врівноваженим і не перейматись через дрібниці, їсти продукти, які сам виростив, у Ве­ликий піст постити і, звичайно, лю­бити - життя, дружину, рідних та близьких, а Господь даруватиме тобі роки для того, щоб на старості літ рідні люди змогли віддячити за всю доброту, яку ти дарував і на­далі даруєш усім навколо.

Редакція газети «Голос наро­ду» зичить здоров'я Андрію Степановичу та його дружині Марії Михайлівні і ще багато-багато років спільного життя.

Олег ВОЗНЯК