Толерантність понад усе

Маленька Португалія направду є околицею Європи. І не тому, що тут не відчутні модерні тренди або ж не зауважуєш рис глобалізації. Усе це є, але, я б сказав, у поміркованих дозах. Виваженість, гідність і спокій — ось що, мабуть, визначає характер країни та її мешканців. А ще — надія тільки на себе, самодостатність і толерантність щодо «інших».

Лісабон, з його безконечними панорамами (а оглядати їх — саме задоволення, до того ж у місті безліч місць, з яких відкриваєш столицю щораз іншою), з його не надто галасливим, як для Європи, центром, патріархальними, зате охайними жовтими трамвайчиками, що упродовж дня невтомно курсують, долаючи круті підйоми, отож Лісабон — місто, в якому легко жити. І не тільки заїжджому туристові, якого не переймають проблеми міської господарки чи квартплати. Там комфортно місцевим: до якого б стану суспільства вони не належали, якого б кольору шкіри не були, якою б мовою не розмовляли. Цей внутрішній комфорт спостерігаєш не тільки на вулиці, де тобі завжди дадуть вичерпну відповідь; його помітно і серед натовпу, не галасливого, не такого, що замакітрює голову; його відчуваєш на літніх майданчиках, у маленьких кафе, у глибокому придиху виконавця фадо, вже підстаркуватого, але повного сил чоловіка…

У Лісабоні є майдан, на якому вжилися три цікаві та знакові елементи. Перший із них — пам’ятна куля, що нагадує вигнання євреїв із Піренейського півострова, часи Реконкісти, коли переслідували не тільки маврів, але й усіх нехристиян. Поряд — стела з написами багатьма мовами, до слова, перший з них українською: «Лісабон — місто толерантності». Це гасло десь близько полудня наповнюється конкретним змістом: купа чорношкірих влаштовують таку собі тусовку. І третій елемент, мабуть, наймальовничіший: десь о 7-й ранку тут відчиняє двері спеціальний заклад, щось на кшталт нашої чарочної, де у мініатюрні штофики наливають місцеву вишнівку. Бачили б ви, як толерантно очікують своєї черги усі спраглі після вчорашніх гулянок…

Закономірність випадковостей

Португальці жартують, що незалежність далася їм випадково, адже нікуди було відступати перед численними зазіхачами на місцевий терен, хіба в океан. Такі жарти лунають нечасто, позаяк країна ніколи не перебувала під окупацією, ніколи не годувала чужих вояків. 

Так само випадково з’явився на світ символ Португалії — півень. Якби у барселуського куркуляки не вкрали фамільний сервіз зі срібла, якби на той час не нагодився прочанин і якби місцевий суддя не квапився на обід із засмаженим курчам, то, мабуть, і не було б півня. Бідолаху монаха звинуватили у злодійстві і вирішили стратити. Останніми його словами були: «Настане час, коли навіть смажений півень співатиме, що я не винен». Тієї ж миті запіяв когут… Прочанина відпустили, а сувенірні горлани тепер переслідують туристів всюди, де тільки можна.

Навіть імперією Португалія стала випадково. Зусібіч її оточували неприязні монархи, єдиним «вікном у світ» був океан. Саме туди й рушив знаний мореплавець Васко да Гама (місцеві вимовляють його ім’я з пієтетом, а ще по-своєму — «Вашко»). Його відкриття Індії та численних островів створило фундамент морської могутності країни, її багатства, її Золотого віку.

І в Європейську унію португальці не надто квапилися. 1986 року, коли Лісабон вирішив кардинально змінити вектор і таки приєднатися до ЄС, один із місцевих політиків пожартував: «Це добре, що ми в Європі. Це єдине місце у світі, де Португалія ще не була…»

«Хутір» чи точка відліку?

Я вже писав про толерантність португальців. А ще вони надзвичайно скромні і прості, «безпонтові». Нація, яка свого часу володіла добрим окрайцем світу, позбулася його без особливого постімперського синдрому. На відміну від сусідів-іспанців, які коли-не-коли та демонструють зверхність, закритість, егоїзм. Боронь Боже, це аж ніяк не означає, що вони злі. Вони просто інші.

Єдиним за останні століття, мабуть, згадав про колишню могутність Португалії Антоніу ді Олівейра Салазар. Досі дискутують, ким він був: диктатором, фашистом чи просто лісабонським мрійником. Адже тільки фантазер міг запровадити «Нову державу» і відроджувати у ХХ столітті салонні порядки часів імперії. Утримавшись при цьому від стосунків із Гітлером, не запровадивши смертної кари для інакодумців… Нинішні португальці ставляться до цього історичного казусу спокійно, про Салазара їм нагадує величний монумент першовідкривачам, а ще предтеча «кольорових революцій» — Революція гвоздик, яка змела «Нову державу» вже після смерті її засновника.

…Скромність і простота португальців настільки вражають, що наштовхують на відчайдушну думку: невже цей народ знає щось вагоме і дуже важливе, таке, що наразі не дано іншим мешканцям старого континенту? Припущення посилюється після відвідин крайньої точки Європи — мису Рока. Позаду — материк, унизу — шалені хвилі і скелі, попереду — безмежність. Вона манить, як магніт, але ти розумієш усю небезпеку незвіданого…

Ця таїна зблискує новою гранню у Фатімі (португальці наголошують на першому складі). Велетенський плац перед храмом Фатімської Богородиці радше скидається на космодром зі злітною смугою — за неї править викладена червоним каменем, відшліфована сотнями тисяч колін доріжка посеред майдану. І модерне гігантське розп’яття — символ конечності і початку, життя та смерті, хвилевості і вічності… Розп’яття, під яким лунають молитви різними мовами, під яким схиляються у поклоні католики і православні, ба навіть мусульмани. Фатіма стала центром екуменізму, точкою відліку нових стосунків між людьми, осердям порозуміння і миру.

P.S. Львівські журналісти висловлюють вдячність авіакомпанії «Міжнародні Авіалінії України» та керівництву Львівської залізниці за сприяння в організації поїздки до Португалії.

Лісабонський "Майдан толерантності"

Храм Фатімської Богоматері