фото: Йосип Марухняк (4)

Kоли ми в’їхали в село Лани, що в Пустомитівському районі, то помітили в ньому багато лелечих гнізд. Подумалося: якщо є лелеки, то має бути й багато діток, щасливих сімей.

— У нашому селі справді багато дітей, є й чимало багатодітних родин, в яких виховують п’ятьох, шістьох, сімох малюків, — розповіла «Газеті» мати-героїня Марія Пташник. — Діти — це наша радість, сенс життя, заради них ми живемо, працюємо, мріємо. І молимо Бога, щоб дав кожному щасливу долю.

Ніщо так не зігріває материнське серце, як усвідомлення того, що сини й доньки йдуть правильною дорогою, що вони на шляху до здійснення своєї мрії, а те, чого з різних причин не вдалося втілити в життя батькам, усе-таки реалізують їхні діти.

Самостійність — сімейна риса

Марія та Ярослав Пташники — щасливі батьки. Вони виховують п’ятьох дітей — трьох синів і двох доньок. Троє з них уже цілком дорослі, найстарша донька Марічка навіть подарувала їм онуку Вікторію, але для батьків вони завжди залишаться дітьми. Матір і батько бачать, що життя навколо їхніх дітей бурлить, вирує, і тішаться тим, що сини та доньки не загубилися, не розгубилися в ньому, а твердо крокують стежиною, яку самі собі протоптують. Батьки ніколи нічого не роблять за дітей, вони не є нічиїми «протеже», в них немає впливових родичів, знайомих, які, як це доволі часто буває, замовили б за них слівце. Діти ще змалечку усвідомили, що всього в житті слід досягати самотужки. І щоб досягти омріяного, потрібно не лише дуже цього захотіти, а й добряче потрудитися.

Перед вступною кампанією доволі часто доводиться бачити, як батьки мало не за ручку водять своїх синів і доньок коридорами «вишів», пояснюють, куди слід піти, що спитати, як відповісти, навіть заяви готові за них написати. Діти Пташників не з цієї когорти. Вони не потребують надмірної опіки, бо змалечку росли самостійними. Марічка, Василь та Іван самі обрали собі навчальні заклади, самі здавали документи, їздили на екзамени. 

Марічка, найстарша в родині, спершу закінчила технікум, потім вступила в інститут. Василь та Іван — творчі особистості. Один грає на саксофоні, другий — на фаготі. Коли були ще підлітками, навчалися в музичній школі у Щирці. Згодом вступили до Львівського музичного училища, яке закінчили з червоними дипломами. А тоді пішли далі: Василь вступив до Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, Іван — до Націо нальної музичної академії України ім. П. Чайковського.

— Найбільше хвилювалася за Івана, — розповіла мати. — Я ніколи не була в Києві, ні родичів, ні знайомих у нас там немає. Тож переймалася, де він зупиниться, як знайде консерваторію в цьому великому місці. Якщо вступить, то де житиме. Спершу плакала, а потім зрозуміла, що сльозами не зарадиш, тож молилася і просила Бога й Матінку Божу, щоб допомогли йому.

І молитви матері були почуті. Сини здобувають вищу освіту, отримують стипендію, самі себе забезпечують. Іванко живе в гуртожитку в столиці, Василь у Львові винай має квартиру (доїжджати складно, бо не встигає на пари). Тож хлопці самі себе утримують, не перекладають власних проб лем на батьків. Як їм удається крутитися в цій нелегкій життєвій круговерті, мати достеменно не знає, але в батьків грошей не просять, навпаки, ще й стараються їм допомогти.

Працьовиті роботи не бояться

У пані Марії ніколи не буває вихідних, бо велике господарство. Навіть у неділю чи свята не можна розслабитися й відпочити, бо треба видоїти корову, припнути і напоїти телятко, нагодувати гусей, курей, коня, наварити їсти, обслужити старенького батька тощо. Хоча мама в усьому має надійну підмогу й опору. Дітей пані Марії не потрібно змушувати допомогти щось або вказувати: ти зроби це, а ти це. Вони самі шукають працю відповідно до віку й можливостей. Якщо, скажімо, родина має садити картоплю, то зорати город, підготувати його для посадки — це клопіт батька і синів. Усі вони, включаючи наймолодшого12-річного Романа-Руслана, вміють запрягти-розпрягти коня, ходити за плугом тощо. Якщо ж треба садити чи підгортати картоплю, то чудово впораються і з цим, хоча дати фору на полі (Пташники мають майже 1,5 га землі) 16-річній Катрусі-Оленці не наважуються, вона попереду всіх. Правою  рукою матері є Катруся. У спритності, проворності, працьовитості дівчині-підлітку, мабуть, немає рівних. Коли матері немає вдома, Катруся й корову видоїть, і нагодує худобу та птаство, і прибере в хаті, й вечерю зварить. Дівчина мріє стати медсестрою, а наразі навчається у школі.

Найщасливіші миті в родині — коли сини і доньки всі знову, як у дитинстві, збираються разом за великим обіднім столом. Тоді в хаті шум-гам, сміх, жарти і, звісно, музика. Вітальня просто заставлена музичними інструментами. Раніше брати Василь та Іван створили в селі ансамбль. Без них не обходилося жодне свято, часто влаштовували концерти. Тепер вони роз’їхалися, але, мабуть, довго музичні інструменти не простоюватимуть. Роман-Руслан ще трішки підросте і, можливо, збере власний гурт любителів музики. Він, як і брати, мріє стати музикантом. Нині хлопцеві до вподоби ударні інструменти. 

— Любов до музики передалася синам по лінії батька, — каже мати. 

На прощання я запитала в пані Марії, кого з дітей вона найбільше любить. Може, найменшого сина, бо їм, наймолодшим, як правило, дістається більше уваги й тепла. Багатодітна мати задумалася лише на хвилинку.

— Не можу виокремити когось одного, всіх люблю однаково, — відповіла. — Вони в мене, як пальці на одній руці — який не порань, однаково болить. Душа завжди найбільше щемить за того, хто потрапив у складну ситуацію: захворів чи має якісь проб леми. І спокійна, коли бачу,  що все в них складається добре. Бо яка ж мати не хоче своїм дітям добра...

P. S. «Газета» вітає матір-героїню Марію Пташник і всіх матерів Львівщини з Днем матері та зичить їм здоров’я, щастя, радості й утіхи від дітей.